НАРОДНИЙ КОДЕКС МОРАЛЬНИХ

ТА СОЦІАЛЬНИХ СТОСУНКІВ

МІЖ ЛЮДЬМИ

З давніх-давен людям були властиві почуття дружби, товарисько­сті, добрих взаємин у громаді. Проте нерідко людина стикалася й з неприязню, несправедливістю, ворожістю. Щоб протидіяти цьому, люди об'єднувалися між собою, виникали різні форми співжиття та спілкування, товариської взаємодопомоги. Всі ці процеси залишили слід у багатьох зразках народної мудрості. Кожній людині потрібен товариш, друг, твердять прислів'я, бо «Без вірного друга великая туга». В дружбі треба бути вірним («Нових друзів май, а старих не забувай»), бо тільки вірний друг виручить, коли трапиться лихо («Друзі пізнаються в біді»). Проте по-справжньому товаришувати можуть тільки рівні за станом, уподобаннями, характером: «Братай­ся віл з волом, а кінь з конем». Дружба передбачає і взаємовплив: «З ким потоваришуєш, таким і сам станеш», «З ким поведешся, від того й наберешся». Ряд паремій про нерівність у дружбі побудовано на принципі від протилежного: «Вовк вівці не товариш», «Медвідь корові не брат», «Ситий голодному не товариш».

Високо цінилося в народі добре сусідство. Цей мотив, притаман­ний багатьом ліричним пісням, проявився і в прислів'ях та приказках, які зображують різні форми сусідського співжиття: «Добрий сусід — найближча родина», «Як ся чоловік гаразд має, то і сусід у нього буває». Народна мудрість застерігає від лихого сусідства: «Пусти сусіда в хату, то й сам у сусіди йди», «Нема більшої біди над лихі сусіди». Деякі вислови не позбавлені гумору: «У сусіда ані коня не купуй, ані жінки не бери, бо будуть утікати».

Окремий цикл становлять паремії з опорною контрастною парою друзі (приятелі) — вороги. В них сконденсовано великий досвід люд­ських взаємовідносин зі всіма відтінками: «Ліпше десять приятелів, ніж один ворог», «Ліпший мудрий ворог, як дурний приятель», «Боро­ни мене, боже, від приятеля, бо з ворогом я сам дам собі раду». Ряд висловів зосереджує увагу на різних характеристиках людської не­приязні: «Не той ворог, що перед тобою, а той, що за спиною», «Гірший свій ворог, як чужий», «Не буде добра, як між своїми вражда», «Пізнати брата по слові, а ворога по мові».

Народна мудрість надає великого значення єдності, згоді, засуджуючи чвари, незгоди, бійки: «Згода будує, а незгода руйнує», «Де незгода, там часто шкода», «Мир та лад — великий клад». Тематична група про сварки й бійки заснована на опорних словах, що означають знаряддя биття (батіг, бич, бук, дрюк, кий, палиця, пуга), але біль­шість висловів з цими опорними словами набули переносного значен­ня: «Батогом обуха не переб'єш», «Палиця два кінці має» та ін. Те ж саме сталося і з пареміями зі словами битися, битий: «Бита посуда дві небитих переживе», «Де два б'ються, третій користає», «За моє жито та й мене побито». Розгалужені гнізда мають прислів'я з опорними словами кричати, сваритися, гризтися: «Від сварки до бійки один крок», «Криком діри в мості не залатаєш». Або більш образно: «Де свої пси гризуться, там чужий не мішайся», «Кішки гризуться — мишам привілля».

Протягом століть у народі склався своєрідний кодекс правил поведінки й кари за відступ від них. Деякі правила зустрічаємо ще в збірниках законів «Руська правда», «Литовський статут» та давньо­го звичаєвого права. Серед висловів цього циклу найбільш розгалуже­ні гнізда мають прислів'я типу: «Який учинок, така й кара», «Хто держить драбину, то винен так, як і той, що ліз усередину», «Махання за биття не рахують». Класово-антагоністичне суспільство породило чужі народній етиці та юриспруденції оцінки вчинків, соціальна суть яких розвінчується прислів'ями типу «Дужий та багатий не винува­тий», «Пан нашкодив, а старця повісили», «Так завинив, як баран вовкові».

Зі сфери матеріальних взаємовідносин походять прислів'я з широ­кою амплітудою опорних слів і значень: давати, брати, дарувати, допомагати, віддавати, просити («Віддай руками, а не виходиш нога­ми», «Легше брати, як віддавати», «В його посеред зими льоду не випросиш», «Проханий кусок горло дере» тощо).

Гнізда паремій, що утворилися навколо прислів'їв з опорною контрастною парою свій — чужий, охоплюють найрізноманітніші сфери взаємовідносин: людську діяльність, родинне життя, майнові стосунки, обмін тощо. Опорні слова в них можуть бути означеннями («Своя сорочка ближче до тіла», «Своя солома м'якша від чужої подушки») або субстантивованими підметами чи додатками («Чуже боком вилізе», «Не займай чужого, то й не бійсь нікого», «Свого не цурайся, за чуже не хапайся»). Провідною ідеєю цієї тематичної групи є ствердження переваги свого, рідного, близького над чужим, далеким.

З зародженням товарообміну і розвитком товарного виробництва зростає роль грошей. У багатьох зразках народної творчості відбила­ся їхня всевладність: «Гроші — сила: одних підкуплять, других напо­ять, а третім лиха накоять», «Хто має гроші, той всюди хороший». Особливу силу має золото. Тут вислови часто мають образне забарв­лення: «Золота швайка мур пробиває», «Золотий ключик будь-який замок відчинить», «Через золото сльози ллються», «Срібло-злото тягне чоловіка в болото». Чимало прислів'їв набули переносних зна­чень: «Золото і в болоті блищить» — про щось вартісне, «Золотом зайця не доженеш» — не все в людській можливості.

Торговельні відносини відображені у прислів'ях з опорними слова­ми ціна («Заломив ціну, як за рідну маму»), базар («На базар їхати, і:» собою ціни не везти»), товар («Аби добрий товар, а купець знайдеться»), продавати — купувати («Продав — загубив, купив — знайшов»), міра («Міра — віра, грошам — рахунок») та ін. Зі сок­рою обміну й торгівлі тісно пов'язані позики, борги, що були особливо тяжкими для соціальних низів суспільства. Несплата боргу вела до закабаления й розорення, тому в уяві народу борг — страшне лихо, якого треба берегтися: «Краще без вечері лягати, та без боргів уставати», «Борг не реве, а спати не дає».

Уярмлене життя народу усна творчість відтворила в символічних образах правди й кривди, долі й недолі, щастя й горя, добра й біди, стверджуючи морально-етичний ідеал трудового люду, його оптиміс­тичну світоглядну домінанту — надію на перемогу правди й добра в суспільному житті.

Навколо слова біда групується понад 400 прислів'їв та приказок *"(не рахуючи варіантів) з найрізноманітнішими значеннями: від про­стої констатації й оцінки певного випадку до філософських узагаль­нень про сутність несправедливого суспільного ладу. Абстрактне поняття «біда» через контекст прислів'я часто проектується на конк­ретну подію. Коли ж воно виступає узагальненням, то виражає певні закономірності соціальної дійсності й людського життя («Біда біду перебуде, одна мине, десять буде», «Біда сама не ходить, а ще й горе за собою водить»). Персоніфікований образ біди характерний як для прислів'їв («Біда як іде до кого в гості, то з собою і злидні бере», «Біду пусти в двір, а з двору вже не виженеш»), так і для інших жанрів фольклору — пісень, казок, переказів тощо (наприклад, відо­ма казка «Як пан біди шукав»). Прислів'я представляють біду і в часових («Кого біда вчепиться змалку, того тримається й до останку»), і в просторових вимірах («Од Києва до Кракова всюди біда однакова», «Піди і за Карпати, то треба бідувати»).

Синонімом до біди виступає горе, що часто у фольклорі асоціює­ться з морем. У прислів'ях бувають різні форми зіставлення цих понять, найчастіше компаративні: «Бреду горем, мов тим морем», «Горе — море, вип'єш до дна», «Скільки в світі горя, як піску у моря». Іноді поняття горе виступає зі своїм контрастним членом — радість («Від радості кучері в'ються, від горя січуться», «Радість сієш — горе жнеш»).

Близькими за семантикою до попередніх є прислів'я з опорним словом лихо, яких налічується близько двохсот одиниць (без варіан­тів). Констатуючи присутність лиха в житті («Іди скоро — наженеш горе, іди тихо — нажене тебе лихо», «Лиха конем не об'їхати», «Не шукай лиха — воно само тебе знайде»), народна мудрість одночасно закликає не потурати лихові, опиратись йому («Вдар лихом об землю»), не втрачати надії («Перемелеться лихо — добро буде»).

Широку амплітуду значень і застосувань — від прямих конкрет­них оцінок ситуацій до масштабних соціальних узагальнень — мають паремії, засновані на опорній контрастній парі щастя — нещастя. Тема нездійсненності людського щастя в суспільстві пронизує майже всі жанри народної творчості. Як і в фольклорі в цілому, в прислів'ях та приказках домінує надія на щастя: «Дівка не без щастя, козак не без долі», «Не родися в платтячку, а родися в щастячку». У деяких зразках звучать фаталістичні мотиви: щастя не підвладне людині, воно їй наперед призначене («Не родися вродливим, а родися щасли­вим», «Під щасливою зіркою народився», «Свого щастя й конем не об'їдеш»). Народне уявлення про щастя багатогранне, часто конкре­тизоване: воно залежить від продовження роду («Нема смерті без причини, нема щастя без дитини»), від вибору судженого («Щастя дорожче багатства»), від здоров'я («Найбільше щастя в житті — здо­ров'я»). Народна мудрість прагне вказати шлях до щастя, яке пов'язується з поведінкою самої людини («Усякий свого щастя ко­валь»), проте воно часто залежить і від суспільних обставин, лихих людей тощо («Одному щастя рікою пливе, а другий в нещасті цілий вік живе», «Нещаслива година, як лиха родина»).

Семантично співзвучним до щастя є образ долі. Іноді у прислів'ях ці поняття поєднуються («Вік звікувала — щастя-долі не знала»). Найдавніші уявлення про долю грунтувалися на вірі в незалежність її від самої людини. Відгомони давніх вірувань про те, що надприродні сили, Роди й Рожениці, ще до народження пряли людині її долю, збереглися і в прислів'ях: «Доля не питає, що схоче, те й дає», «Лихої долі не вгадаєш», «Нема долі — пішла за водою». Реальне розуміння долі, особливо лихої, яка залежала від соціальних обставин, відбито, наприклад, у козацьких та бурлацьких піснях:

Да йшов козак з Дону, да з Дону додому,

Да й сів над водою, проклинає долю:

— Доле ж моя, доле, чом ти не такая,

Ой чом не такая, як доля чужая?

Що люди не роблять, да в жупанах ходять,

А я роблю, дбаю і свити не маю . Аналогічні соціальні мотиви характерні і для прислів'їв: «Не збереш поля, коли лиха доля», «Не у всіх доля однакова: одним сиплеться зерно, а другим — полова». Персоніфікований образ долі у творчості Т. Г. Шевченка з'явився під впливом подібних фольклор­них джерел:

В того доля ходить полем,

Колоски збирає,

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає ². Навіть особиста доля людини часто залежала від соціальних обставин. І. Франко у статті «Жіноча неволя в руських піснях народних» відзначав, що «економічний порядок розстроює чимраз дужче родинне життя нашого (та й то не лишень нашого) народу. Зріст убожества народного... доводить мужика, а то й його жінку, до п'янства. Те саме убожество, позбавляючи людей усяких утіх, за­труюючи кожну їх хвилину грижею та журбою, руйнуючи красу їх тіла, веселість їх вдачі, силу їх здоров'я,— швидко вистуджує і любов між ними» ³. Широкий змістовий діапазон у прислів'ях та приказках має образ долі, що асоціюється з родинним життям: «Віддалася за лиху долю», «З щастя та горя скувалася доля», «Хто не має долі, то від вінця до кінця» та ін.

Окремий цикл складають прислів'я та приказки, побудовані на образах волі або неволі. Народ високо цінував волю, співвідносячи її з вартістю самого життя. Воля гартувалася у битвах за рідну землю, викристалізовувалася в боротьбі проти соціального поневолення. До­мінанта волі проходить і через прислів'я: «Або волю добути, або дома не бути», «На чужому полі не матимеш волі», «Воля дорожча за життя», тощо. Неволя як від'ємний член протиставлення воля — нево­ля у фольклорному відтворенні виступає як страшне лихо. Часто вона асоціюється з образом пташки в клітці («І золота клітка для пташки неволя», «Ліпше птичці на сухій гілці, ніж у неволі в золотій клітці»).

Паралельно до соціально насичених антитетичних понять долі й недолі у народній мудрості виступають образи правди й кривди (неправди, брехні). З цими словами у книзі подано понад 250 паре­мійних зразків (крім варіантів). Образи правди й кривди, як антагоні­стичні сили в суспільстві, знайшли широке втілення в піснях, казках, легендах. Перлиною серед них є пісня про правду «Нема в світі правди, правди не зіськати, бо тепер неправда стала правдувати», носіями й виконавцями якої були кобзарі та лірники. Трудовий народ завжди мріяв про справедливість, боровся проти кривдників, і в цьому підтримували його пісенне слово, мудрі прислів'я. Останні колоритно, засобом контрасту викривали суспільство, в якому «брехня на столі», а «правда під порогом», де гнобителі силою душать правду: «Панська правда всюди однакова: на мужицькому горбі». Народна мораль стверджує правду як найвищу цінність («На світі все минеться, одна правда зостанеться», «Засип правду золотом, затопчи її в болото, а вона все-таки наверх вийде»).

Прислів'я та приказки про класові суперечності між багатими й бідними відображають атмосферу соціального поневолення трудо­вих мас в феодальному й капіталістичному суспільствах, а також висловлюють опір і протест проти гноблення. Цикли паремій з опор­ними словами бідний, убогий, мужик, хлоп і багатий, багатство пан — це справжній арсенал багатовікового соціального досвіду тру­дових людей, згустки цього досвіду: «Бідний робить, багатому ся родить», «Бідний хитрий на вигадки, багатий — на гроші», «Багатий дивується, чим бідний годується», «Багач їсть калач, а бідний і хліба не має». Стилістичною фігурою оксиморону прислів'я іронізують над бідністю, виявляючи оптимізм народу: «От розбагатіла: поли деру та спину латаю», «Багач — його сусіда чотирма волами оре» та ін.

Сукупність паремій з опорним словом бідний подає широку карти­ну гіркого життя бідноти: тяжка праця на гнобителів («Бідний піт ллє, а багатий його кров п'є», «Мужик дурно наробився, а пан його ще й набився»), беззахисність («Бідному все вітер в очі віє», «На бідного Макара всі шишки летять»), самотність і безпомічність («Коли бід­ний, то забуде і брат рідний») та ін.

Найбільш знедоленим прошарком трудового народу були наймити й бурлаки. їх життя відображено в тужливих піснях, з яких часто виділялися афористичні вислови («Ні хліба, ні солі, і сам бурлак у неволі», «Безрідному бурлаці, як собаці», «Нема в світі гірш нікому, як бурлаці молодому»). Більшість паремійних зразків цього циклу змальовує тяжку наймитську долю: «Наймали — воли давали, найня­ли— то й хліба не дали», «Наймит ходячи наїсться, а стоячи ви­спиться», «Холодна роса, а наймичка боса».

Нестерпні поневіряння часто приводили наймитів до втечі. Нерід­ко втікачі поповнювали загони народних месників: «От тобі хомут і дуга — я тобі не слуга». «Присягаю зеленому гаю: як той гай розів'ється, то й служба минеться» (останній вислів може означати й намір втечі з військової служби).

Нещадна експлуатація приводила бідноту до цілковитого зубожін­ня, породжуючи прошарок бездомних людей, жебраків, що й зафіксо­вано окремими прислів'ями: «Доробився до жебрацької торби», «До­робився хліба, аж зійшов на діда».

Народна творчість з уболіванням і симпатією відтворює долю бідняка, підкреслює його високі моральні принципи, оберігає його людську гідність («Хоч чоловік убогий, та слово його чисте»). З про­тилежних позицій змальовується постать багатія. Паремії зі стрижне­вим словом багатий акцентують на таких рисах, як скупість («Бага­тий не любить дати», «В багача очі завидющі, а руки загребущі»), жорстокість і нечесність («Багач дає много роботи, а мало їсти», «Всяк знає, як багач дбає: не своїм горбом, а чужим трудом»). Багатого всі знають, на його боці закон, він може підкупити суд («З багатим не судися, а з сильним не борися», «Перед багатим двері одкривають, а перед бідним замикають»).

Різка сатира звучить у прислів'ях про панів та дворян. Паремії зіставляють їх з вовками («Панська ласка, що вовча дружба»), собаками («Що пан, то собака»), чортами («Тату, лізе чорт у ха­ту!» — «Дарма, аби не пан!»). Висміюються також панські попихачі («Не так пани, як підпанки», «Пани! по семеро в одні штани, та ще й матня теліпається»). Не обминув народ гострим словом і панських прислужників — війта («Один дідько, що посадник, що наш війтко»), справника («Не штука справнику дати дулю в кишені»), станового («Так не візьме, як становий карбованця») тощо.

Прислів'я нещадно викривають здирство, нечесність і хабарництво судових чиновників усіх рангів («Адвокат — то такий пан, що пома­гає в суді брехати», «Коли карман пустий, то й суддя глухий», «Де гроші судять, там правда мовчить»).

До паремійного фонду ввійшло чимало афористичних висловів, у яких сатирично зображується життя духовенства: «Попівські очі завидющі, а руки загребущі», «У владики два язики: одним бога молить, другим людей неволить», «Монашеська злоба до гроба». У прислів'ях про церковну прислугу переважає гумор: «Наш піддя­чий любить борщ гарячий, а як голодний, то їсть і холодний», «Хапай, дяче, поки гаряче», «Паламар тягне божу хвалу за собачий хвіст». Часом бувають зневажливими і прислів'я зі стрижневими словами монастир («В монастирському озері чорти рибу плодять»), церква («Не думав бути в церкві, так собаки загнали», «Церква горить, а люди руки гріють»). Деякі вислови цього циклу вийшли за межі своїх семантичних полів і набули переносних значень («До чужого монастиря зі своїм уставом не ходять», «В чужій церкві не па­ламарюй»).

Під впливом обставин життя з'являлися прислів'я з проповіддю терпіння й сліпої покори («Без бога ані до порога», «Бог терпів і нам велів»).

Вони свідчили про релігійність народних мас. Водночас ряд паремій забарвлено гумористичними відтінками: «Бога просити, що решетом воду носити», «З божої волі продав штани, купив солі», «Казав бог дати, але ще треба ждати». Саме це дало підстави В. Г. Бєлінському стверджувати у «Листі до Гоголя», що в прислів'ях відбиваються й атеїстичні погляди народу ⁴.

Часто нарівні з богом трактується його антипод — чорт; цей мотив прекрасно відтворив С. Руданський у гуморесці «Баба в церк­ві». Прислів'я про чорта переважно мають переносні значення: «Пус­ти чорта в хату, то він і на піч залізе» (про настирливих), «І чорт на старість у монахи пішов» (про щось вимушене). Міфічні пекло й рай у народі теж мають своєрідну інтерпретацію: тим, чиє життя на землі нестерпне, нічого не страшно («Вже мені і в пеклі гірше не буде»). У деяких висловах ця думка пом'якшується гумористичним забарв­ленням: «Добре — в пекло, бо там тепло, а піди в рай, то й про дрова дбай».

Прислів'я та приказки, де негативно зображувалися церква й духовенство, у дожовтневі часи не могли бути надрукованими.

Активні зусилля докладала цензура, щоб заборонити видання «Пословиц русского народа» В. I. Даля, вилучила багато зразків, де викривалося панство й духовенство, зі збірників М. Закревського, М. Номиса.

Прислів'їв та приказок на історичну тему небагато, але всі вони важливі як матеріал для характеристики історичної пам'яті народу. З часів Давньої Русі маємо згадки у прислів'ях про плем'я обрів («Погибоша, аки обры»), про давньоруських князів («Князь Борис все плуги кував та людям давав», «Мстислав не одного стиснув»), про насильницьке впровадження християнства («Добриня хрестив мечем, а Путята вогнем» та ін.).

Збереглися в пареміях і відгомони наскоків на руські землі золото-ординських полчищ та кримських татар («Де стопа орди перейшла, там вже трава не росла»). З тих неспокійних часів походять і вислови «Свої люди — не татари, не дадуть загибати», «Не в пору гість — гірше татарина» тощо. Боротьба українського народу проти польської шляхти і феодалів відбилася в прислів'ях, що висміюють шляхетських гетьманів («Граф Потоцький, що в нього розум жіноцький», «Пане Вишневенький, а нум, виведи танець по-німецьки»), зображують козаків як захисни­ків рідної землі («Де козак, там і слава», «Козацькому роду нема переводу»), славлять їх полководців («Висипався Хміль із міха та наробив панам-ляхам лиха», «Показав Богун панам дорогу, ледве вибрались живими», «Славний козак Максим Залізняк, славніше Запорожжя»).

Ряд висловів згруповано навколо понять булава («До булави треба голови», «Іван плахту носить, а Настя — булаву»), гетьман («Без гетьмана військо гине»), Запорізька Січ («Січ — мати, а Вели­кий Луг — батько»)  та ін.

У народній мудрості знайшла відображення спільна боротьба російського та українського народів проти шведів, поразка шведсько­го війська під Полтавою 1709 p., розгром французьких полчищ у 1812 р.

Яскравий слід у фольклорі, в тому числі й у прислів'ях, залишили такі соціальні явища, як чумацтво («Віз ламається — чумак ума набирається, а як віл пристає, то ума не стає», «Доля чумацька гірка і щастя щербате», «Чхали, чхали та на степу ночували»), рекрутчина та солдатчина («Хто має викрути, не піде в рекрути», «Солдат воює, а діти дома горюють»). Народ споконвіку засуджував несправедливі війни, показував їх у своїй творчості як страшне горе («Війна людей їсть, а кров'ю запиває», «Людська кровця не водиця, розливати не годиться»).

Історичний та соціальний досвід трудового народу знайшов своєрі­дне узагальнення в пареміях про взаємозв'язки особи й колективу. Багато їх побудовано за певними моделями, тому фінський пареміо-лог Матті Куусі саме з них розпочав свою класифікацію ⁵, розбиваю­чи прислів'я на розряди за подібністю форми («Один цвіт не робить вінка», «Один дуб у полі не ліс», «Два третього не ждуть», «Де на двох вариться, там третій поживиться» тощо).

Ряд паремій про особу й колектив згруповано навколо понять єднання, спілка, гурт, громада («Єдність і братерство — велика сила», «Де спілка, там і силка», «В гурті робити, як із гори бігти», «Громада по нитці, то й бідному сорочка»). Прислів'я стверджують пріоритетну роль колективу, народу при вирішенні будь-яких питань суспільного життя («Нехай буде, як скажуть люди», «Коли дихнуть люди, то вітер буде»).

Важливе історико-пізнавальне значення мають прислів'я, що ви­словлюють народні погляди на громадські звичаї та їх відмінності в різних місцевостях («Що край, то інший звичай», «Що хатка, то інша гадка»), дають узагальнені патріотичні характеристики рідного краю,  протиставляючи  його  чужині   («Свій  край, як рай,  а  чужа країна, як домовина», «З рідної сторони і ворона мила»). До цієї групи тісно примикають вислови, опорними словами яких є топоніміч­ні та гідронімічні назви. В них теж підкреслюється, що в різних місцях неоднакові звичаї, мова («Що сільце, то інше слівце», «Що хуторок, то говорок», «Інша сторона — інша новина»). З гідроніміч­ними назвами відомі прислів'я: «Ворскла — річка невеличка, а берег ламає», «Дніпро — батько», «Із-за Десни докупи знесли», «Як поїхав за Дунай, то про дім вже й не думай» та ін., деякі з них пісенного походження.

Паремії, що характеризують назви місцевостей (як правило, спов­нені гумору), відтворюють певні особливості мешканців чи порядків конкретної місцевості: «Славний чоловік, та березинець», «Прийшли з Борзни та чортзна-що зверзли», «Городня — голодня», «Охтирці — самі обдирці», «У Полівці хліб по копійці, а в Перекопі хліб по копі». Польський пареміограф Ю. Кржижановський вважав, що в гнізді прислів'їв «У Луцьку все не по-людську: кругом вода, а всередині біда», «Золотоноша кругом хороша: округи вода, всередині біда» тощо першопочатково йшла мова про Кам'янець-Подільський («Кам'янець — вінець, кругом вода, а всередині біда»), який оточений рікою Смотрич, ніби велетенським ровом, і завдяки цьому міг довго витримувати облогу ⁶.

*  *  *

Поряд з власне прислів'ями та приказками у мові народу активно побутують й інші види паремій — порівняння, вітання, побажання, прокльони, дитячі примовки, каламбури, казкові та пісенні зачини й кінцівки тощо. Вони перейшли до паремійного фонду як з усного мовлення, так і з обрядів, звичаїв, творів фольклору. Кращі зразки їх увійшли до книги.

Серед паремій цих різновидів компактну групу становлять вітан­ня, побажання і, як їх протилежність,— клятьби та прокльони. У них відбилася давня магічна віра в силу слова, яке може принести людині добро або нещастя. Багато вітань, побажань, віншувань мали риту­альне призначення. Вони приурочувалися до якогось свята («Вітаємо вас з Новим роком, з новим щастям!», «Сійся, родися, жито, пшениця і всяка пашниця!»), події («Братику-перепою, перепий щастя й до­лю!» — на весіллі, «Земля йому пером» — над могилою), вживалися в побутових стосунках, наприклад, як запрошення до обіду або подяка за нього з серйозним чи жартівливим змістом («Просимо до обіду!», «Бог заплатить за обід, що наївся дармоїд»).

Прокльони, клятьби були пов'язані з вірою в те, що згадувані в них лихі сили покарають того, кому вони адресуються. В прокльо­нах зберігаються імена язичеських богів, міфічних істот, одухотворе­них злих сил природи, що свідчить про їх дуже давнє походження.

Окремі побажання, що перейшли в стиснуті формули,— це переважно поетичні звертання до сонця, дощу, тваринного й рослинного світу. Вони втратили своє первісне призначення і стали дитячими побажаннями, примовляннями («Іди, іди, дощику, зварю тобі борщи­ку», «Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко, твої дітки плачуть, їстоньки хочуть!»).

До різновидів паремій учені відносять також каламбури та нісе­нітниці. Вони вживаються здебільшого в іронічному контексті, де або зіставляються два антонімічних поняття і членуються як несумісні («На городі бузина, а в Києві дядько!»), або сатирично зображується якась дія чи явище, які насправді не можуть відбутися («Були вареники, та на вербу повтікали», «Буває, що й ведмідь літає»). Розгалужені гнізда мають каламбурні вислови про щось несумісне («Де Крим, де Рим, а де панська корчма», «...а де попова груша», «...а де Балабанівка»; «Ти йому про образи, а він про гарбузи» тощо. Багаті на варіанти й синоніми каламбурні паремії з означенням рідні, свояцтва («Андрій бабці рідний Федір», «Близька рідня — на одному сонці онучі сушили», «Його мати моїй матері двоюрідна Параска» та ін.).

Ряд висловів жартівливого й каламбурного типу має форму стис­нутих анекдотів, що складаються з одного або кількох речень. (— «А чом ви, хлопці, не орете?» — «Та, дядьку, свято!» — «Яке свято;» — «Чересло й леміш знято!»; «А що ваші роблять?» — «По­обідали та хліб їдять!»).

До книги введено поодинокі казкові зачини й кінцівки, які стали пареміями («За царя Хмеля, як було людей жменя», «Я там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в роті сухо було!»), афористичні пісенні уривки, що відірвалися від пісень і перейшли у прислів'я («Хата чужая, як свекруха лихая», «Я панського роду, не ходила боса зроду»).

*  *  *

Прислів'я та приказки про суспільне життя утворені за тими ж законами, що й увесь паремійний фонд. В них знаходимо ту ж народну символіку, пристосовану до зображення суспільного життя («Горе, як полин: тяжко мені жити з ним», «Суха ложка рот дере», «Іржа їсть залізо, а горе — серце»). Часто зустрічаються контрастні композиційні прийоми («Пани б'ються, а в мужиків чуби тріщать», «Багачеві вітер гроші несе, а бідному половою очі застеляє», «Правда втопилась, а неправда наверх сплила»). Багато висловів побудовано за структурними моделями: де... там... («Де сила панує, там правда сумує», «Де гроші судять, там право в куті»), хто — той («Хто в службі не бував, той нужди не видав», «Хто з паном оре, той клином волочить», «Хто маже, той їде»). Прислів'я, приказки й особливо порівняння багаті на зорові й слухові образи, відзначаються багатою палітрою кольорів — білий, чорний, синій («білий, як сніг», «чорний, як ніч», «синє, як небо»).

Ритміка й римування у цих групах прислів'їв такі ж самі, як і в висловах про природу та людське життя. Вони можуть бути одного ритмічного звучання («Як багач, так і рвач» —анапест; «Багатому щастя, а вбогому трясця» — амфібрахій) або змішані з кількох розмі­рів, оскільки головну роль тут відіграє не чергування наголошених і ненаголошених складів, а кількість тонічних наголосів. Є прислів'я, у яких одна з частин видовжена («І попи, і пани одного поля бур'яни»). Рими в них бувають чоловічі («Добре тому жить, чия доля не спить»), жіночі («Без долі, як без волі»), дактилічні («Так воно прилучилося, що щастя за біду зачепилося») або й зовсім без рим («Чуже щастя очі коле»).

Побажання й каламбури мають ті ж ((юрми ритміки й римування, що й прислів'я. Для них важлива симетрія частин («За царя Панька, як земля була тонка»).

*  *  *

Широким струменем влилися прислів'я та приказки про суспільне життя в художні твори. Особливо багата ними українська дожовтнева класика. Майже у всіх письменників знаходимо паремії, у яких підносяться дружба, товаришування, єдність, згода. Деякі з них взяті від народу в незмінному вигляді, інші трансформовані, проте зміни в них такі майстерні, що не завжди можна розрізнити народні й авторські елементи. Народні прислів'я цього циклу зустрічаємо у творах І. Нечуя-Левицького («Добрий товариш часом лучше за рідного брата» —Н.Л., 5, 176)*, Панаса Мирного («Не май сто рублів, а сто друзів»—її. М., З, 348; «Старий друг лучче нових двух»—П. М., 7, 536), Ю. Федьковича («В війні пробують силу, шаблі гарт, Приятеля в нещасті, Що він варт»—Федьк., 1, 449). Незгоди, сварки, бійки передаються трансформованими висловами у творах М. Коцюбинського («Стара напнула її мокрим рядном» — Коцюб., 1, 72); І. Нечуя-Левицького («Ото ж знай: де два б'ються, третій не мішайся, бо третьому найбільше дістанеться» — Н.Л., 5, 372).

Поширену парадигму значень мають трансформовані прислів'я з опорними словами гроші, золото, торг та ін. («Ви ударяєте на гроші, гроші всьому голова» — К.-К., 1, 343); «Гроші мур ламають» (Шевч., 1, 256); «Золото приносить нещастя: через золото сльози ллються» (Кв.-Осн., 2, 22); «Де торг, там нема ні брата, ні свата» (Гонч., 2, 301).

Серед висловів про емоційний стан людини є зразки з опорними словами журитися, журба («Не журись, козаче, най ті журяться, що гроші мають» — Коцюб., 1, 158; «Туга та журба їсть мене, як іржа залізо» —Федьк., 2, 424). При зображенні соціальних сторін життя суспільства використовуються прислів'я з опорними словами добро, біда («Не було добра змалку, не буде й до останку» — П. М., 56; «Як одна біда йде, то й другу за собою веде» —Марко Вовчок, 1, 24; «Піду тихіше, біда мене нажене, піду швидше — сам біду нажену» — Коцюб.,  1,  158).  Вживаються вислови  і зі словами синонімами до біди — напасть, злидні, лихо, горе («Хоч од напасти, кажуть, не пропасти» —П. М., 6, 502; «Сидів три дні та й висидів злидні» — К.-К., 1, 29; «Бий лихом об землю! Топчи його ногами та й годі!» — П. М., 5, 258; «Більше копи лиха не буде, а в копу не вбереш» — Крон., 5, 200; «Давня приказка каже, що лихо не ходить поодинці» — Коцюб., 1, 247; «Ну як ти поживаєш?» —«А так. Бреду горем, мов тим морем, і враг його знає, коли перебреду!»—Кроті., і, 65). Безвихідь передається трансформованим образом «хоч з мосту та в воду» («Хоч з мосту та в воду головою» — Крон., 5, 563; «Краще мені з мосту та в воду, ніж з ним жити» — Коцюб., 1, 57), або його синонімами: «Хоч в яму, гірше не буде»—Коцюб., З, 85; «Тепер дійшло до того, що мені хоч у ополонку головою» — Крон., 1, 523.

Рясно в художніх творах паремійних висловів про щастя («Щас­тя, промовляв він, як трясця, кого схоче, того й трусить» — М… Продолжение »